ВС про фіктивний правочин
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
ПОСТАНОВА 20 ВЕРЕСНЯ 2022 РОКУ СПРАВА № 619/4478/20 ПРОВАДЖЕННЯ № 61-19095СВ21 ВЕРХОВНИЙ СУД У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ПЕРШОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ
Відповідно до частин першої, другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17), від 21 травня 2020 року у справі № 468/1736/17-ц (провадження № 61-47845св18).
Таким чином, у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Аналогічні за змістом висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 461/6252/18, від 25 листопада 2020 року у справі № 760/21747/19.
У справі, яка переглядається, установлено, що ОСОБА_4 відчужив спірні автомобілі 23 липня 2016 року, тобто після розірвання шлюбу з позивачем.
Позивач не надала суду доказів, які свідчили б про те, що станом на дату укладення оспорюваних правочинів були наявні судові рішення про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 коштів, так само як і доказів, які свідчили б про відкриття виконавчих проваджень, за якими здійснювалося б їх примусове стягнення, та наявності будь-яких боргових зобов`язань ОСОБА_4 перед позивачем.
Також позивач не довела належними та допустимим доказами відсутність у учасників правочинів наміру створити юридичні наслідки за договорами купівлі-продажу.
Установивши, що оспорювані договори купівлі-продажу від 23 липня 2016 року були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, про що свідчить державна реєстрація права власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 автомобілів, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для вказання договорів купівлі-продажу недійсними на підставі статті 234 ЦК України.
При вирішенні справи судами першої та апеляційної інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.
Посилання у касаційній скарзі на те, що ОСОБА_4 відчужив спірні автомобілі, які є спільною сумісною власністю подружжя, без її згоди, не є підставою для скасування судових рішень, оскільки позивач, звертаючись до суду з цим позовом, просила визнати оспорювані правочини недійсними на підставі статті 234 ЦК України як фіктивні, а не як такі, що укладені без згоди іншого з подружжя.
Коментарі
Дописати коментар